ЗАКАРПАТТЯ, ЯКИМ МИ ЙОГО НЕ ЗНАЛИ: ЧАНИ В ГОРАХ, ЧОРТ В КРИНИЦІ, ВИНО — ВСЮДИ

thumbnail

Поки в Центральній Україні тривав найхолодніший за цю зиму вікенд, 7-8 лютого  у Закарпатті  ми знайшли справжні “теплі краї”. Туристичний клуб “Бідняжка”, інформаційним партнером якого є наш мандрівний сайт “Диви”, відкрив вінничанам найзахідніший регіон України у подорожі “Фішки Закарпаття”.

 

Десять годин дороги в комфортабельному автобусі — і ми в Мукачеві. Виїхавши о 10-й вечора, гірський перевал ми пройшли ще затемна, о 6-й ранку, тому першим моїм запитанням на зупинці у Мукачевому було: “А де гори?”.

Виявляється, гори залишилися позаду, через що клімат за перевалом видався зовсім іншим: незважаючи на те, що в Україні це був чи не найбільш морозний вікенд лютого, тут, у Закарпатті, повітря було м’якшим,  а погода — сонячною і весняною.

Дорогою до Ужгорода ми споглядали виноградники і слухали розповідь екскурсовода Андрія Бурлая, який упродовж наступних двох днів знайомив нас із місцевою історією, культурою, та навіть розповідав про особливості тих чи інших говірок, дивуючи мандрівників таємничими і нечуваними досі словами місцевих етносів. 


Українське Закарпаття — загадковий регіон, який дедалі більше вабить мандрівників з усієї країни. Фізично відділений горами від решти країни, він зберіг свою самобутність та поєднання культур різних народів, які його населяють.


Область, яка була приєднана до нинішніх територій України найпізніше — у 1945 році — свого часу була “вітриною” Радянського Союзу, влада якого намагалася створити тут, зокрема, в Ужгороді, ідеальну соціалістичну картинку для західного світу.

Окрім того, Закарпаття в минулому столітті перетворили на потужний військовий форпост, який укріплював “залізну завісу” та надійно відділяв СРСР від країн-сусідів. Навіть зараз кожен сьомий житель області — військовий, при тому, що населення області складає усього 1,2 мільйона жителів. 

Наша екскурсія ранковим Ужгородом добре збадьорила  працівників місцевих закладів. Адже хто ще забіжить галасливою компанією і утворить чергу в маленькій кав’ярні, де можна спробувати за 25 гривень каву з різних країн світу, приправлену спеціями та виготовлену за особливою технологією? Або замовить ледь не всі види тістечок у святково прикрашеній кондитерській? 

Мандрівники після оглядової екскурсії розбіглися старим містом і ще довго вивчали вулички та будівлі, шукали маленьких залізних чоловічків, які вже давно стали візитівкою Ужгорода та ховаються у найнесподіваніших закутках міста.

Власне, саме через цих чоловічків, у старій частині міста відчуваєш себе трохи як в іграшковому будиночку. Дитяча втіха від пошуків металевих гномиків, нагадує відчуття, коли ти маленький залишаєшся сам у великому будинку, де можна чіпати все, але не слід робити гармидер. 

Справжнє свято влаштували мандрівникам у ресторані “Підкова” в закарпатському містечку Перечин.

Це місто лежить на північний схід від Ужгорода, тут уже більші гори і видно вдалині навіть засніжені вершини. Ресторан пропонує дегустацію місцевої кухні, але виглядає це — як гуцульське весілля, щоправда, без молодят.

За накритими на шість осіб столами поступово одна за одною з’являються  страви, на яких навіть дивитися смачно.

Починали з кількох видів сала, сет називається попрігашка. Намазували на хліб сирний керезет, їли банош, свіжину і страпачки з грибнов омачков. Крезет, пасоля, парадічки, пікниця, гурка, печені на вогньові кромплі — це не середньовічне заклинання, а назви страв, якими об’їдались дегустатори в “Підкові”.

Неможливо їсти просто так і не веселитися — це ж не шкільна їдальня! Про настрій мандрівників подбав веселий музика Денис. Він працює вчителем музики у місцевій школі, навчає дітлахів українських пісень, адже, за його словами, передавати майбутнім поколінням пісні землі, на якій вони живуть — це його покликання. 

Пісні, які, на диво, знали і підспівували всі, потягнули гостей до танку, тож незабаром дегустація їжі вартістю 190 гривень перетворилась на гуцульське паті, яке так обдавало жаром, що люди час від часу вибігали на морозну вулицю аби прохолодитися.

Подібні перепади температур були лише початком — далі Бідняжок чекали казани з ледь не окропом та купання у крижаній річці. 

Щоб дістатися з Перечина до села Лумшори, нашому автобусу довелося підніматися дорогою, по схилу. Зрештою, ми опинилися в селі, яке розташоване в лісі на горі обабіч швидкої гірської річки Турички. Кажуть, тут мешкає всього 75 людей, та ми не рахували, адже щойно побачили відпочинковий комплекс з чанами “У Цімбора”, як… злякалися.

Говорячи про купання в чанах та в річці, не всі усвідомили, що це буде відбуватися на морозі, а вода в річці — крижана. Тож поки одні чимдуж поспішали “поваритися” в посудині, яка вміщає до 12 чоловік, інші перевдягалися в дерев’яних будиночках і ловили дрижаки. Особисто я вийшла до чану у купальнику, зимових чоботях до колін та пуховику. 

Та зрештою, стрибнувши в казан, який знизу підігрівався на розпеченій пічці, скоро страх переріс у захоплення. Потім припекло так, що довелося вилізти на сніг. До речі, саме тут, у Лумшорах, ми побачили сніг, який спокійно собі лежав усюди, в решті ж місць Закарпаття його не було. 

Щоб не попектися об дно чану, його вистілають величезними камінням, а коли вода стає занадто гарячою, можна повернути кран і з величезного шланга в чан подається холодна вода із самої ріки. 

Чому чан — це не та ванна, яку ми приймаємо вдома? Тому що він розташований на вулиці, просто на засніженому схилі гори, де ти можеш вдихати морозне повітря і бачити, як пар з твого тіла піднімається хмарою до верхівок дерев.

І звісно ж, після ванни ніхто не пірнає в річку. А от після чану у крижану воду побігли навіть ті, хто цього робити не збирався. Щоб втриматися в потоці води, що спадає з кам’яного порогу, тут протягнуто канат, за який слід триматися. Завдяки цьому, дехто навіть перепливав на інший бік.

Після купалень — дивно, але хочеться випити гарячого чаю. Трохи вище на горі є ресторація, де великий літровий чайник чаю з гірських трав можна замовити за 100 гривень, і цим самим довершити свої релаксаційні враження. 

День завершився в затишному готелі Мукачева, за вечором знайомств.

А вже наступного дня о 9 ранку вся компанія споглядала місто з оглядового майданчика замку Паланку.  

Все той же неординарний гід Андрій Бурлай вже розповідає легенду про чорта, з яким уклав угоду князь Коріатович. Оскільки замок розташовано на найвищій точці міста, то і води в криниці не було.

За легендою, чорт запропонував князеві воду в обмін на мішок золота. У князя після спорудження замку таких грошей не було, тож він поклав у мішок лише дві монети і віддав нечистому. Та той закричав, що води все одно не буде і стрибнув на дно колодязя. З тих пір, кажуть, з глибин криниці чуються далекі приглушені звуки.

Та ми звуків не чули, адже спустилися в підземелля пивниці Racozi. П’ють зовсім не пиво. Найпопулярнішим місцевим напоєм є палинка, і це геть не “пальонка”, як на неї кажуть туристи.

Це — горілка міцністю до 60 градусів, настояна на травах, ягодах, фруктах, з неповторним ароматом і різними смаками. Щоб узяти дегустаційний сет із трьох видів палинки за 75 гривень, біля шинквасу весь час юрмиться черга охочих. Тут також можна купити бограч за 70 грн, а бутерброди подають безкоштовно, до сету.

Після майже тригодинної прогулянки Паланком ми вирушили прямісінько на кордон з Угорщиною.

Тут, поблизу села Косонь, яке, кажуть, — повністю угорськомовне, в чистому полі розташований термальний комплекс “Косино”.

Це — три години абсолютного захоплення! Ті, хто тут уперше, не можуть набігатися по всіх басейнах: в одному тебе поливають з велетенської чашки водою з ароматом кави, трохи далі — з величезної пляшки на людей ллється червоне “вино”, є ще “молоко” та “пиво”.

З великого басейну можна заплисти в приміщення і відправитися в одну з восьми казкових саун, кожна з яких виконана у різній стилістиці. Всі басейни розташовані просто неба, вода в них тепла, а люди аж димлять від клубів пару, які особливо видно в морозну погоду.

Тригодинна купіль завершується дегустацією вин на території комплексу, вона входить у вартість квитка, яка складає 450 грн за 3 год.

У ресторації, оформленій під винний погріб, вишуканий сомельє розповідає, як правильно пити вино, офіціанти в чорних костюмах з білими комірцями наливають у різні бокали різні види вин, а дегустатори можуть ставити оцінки та описувати враження від сортів цього напою на спеціально розданих для цього бланках.

Але вже за півгодини ця дегустація тьмяніє в пам’яті і здається лише передмовою до дегустації  автентичної і атмосферної. Вже надвечір у місті Берегове нас зустрічає пані Тетяна — справжня хранителька берегівського Винного ряду.

Вона розповідає, що колись на її вулиці в кожному дворі було винне господарство. Однак, радянська влада, прийшовши на ці землі, розграбувала виноробні, а згодом, не знаючи, що з ними робити, позакривала і занедбала виробництво.

Наразі з двох сотень колишніх виноробних господарств, на винному ряду працює від сили кілька десятків. І нас пустили в погріб одного з них.

…Обабіч проходу двома рядами стоять винні дубові діжки.

“Не стукайте по них, вам ніхто не відчинить!”  жартує пані Тетяна, ділячись “лайфхаком”: порожні бочки просто не підписані, на інших же написані сорти вина та рік.

Вино не стоїть у діжках без діла роками. Господарі його постійно “ворушать”: переливають, проціджують, збовтують, таким чином робота над напоєм триває практично постійно.

Виявляється, в кожному винному погребі зберігається своя мікрофлора. На цих словах ми підіймаємо голови і тягнемося руками до склепіння: там і правда є прозорий, майже невидимий наліт, який чимось нагадує чайний гриб.

“У винних погребах є свої особливі “винні” спори, і в жодному разі сюди не можна заносити картоплю чи відро з квашеними помідорами, інакше все зруйнується. Звідси і неприємний запах, і затхлість, і цвіль у погребах — у них не можна змішувати продукти”, — продовжує дивувати пані Тетяна.

Зрештою, скуштувавши 5 видів вина, виноградний сік і палинку, жоден турист не встоїть перед спокусою привезти з Закарпаття особливий сувенір  пляшку вина зі справжнього винного погреба, з крафтовою етикеткою і залитим воском корком. Пляшка такого вина 700 мл коштує від 100 грн, і це справді подарунок зі смаком.

Ми з Ізабеллою (так звали пляшку купленого мною вина) рушили в автобус. Ще лиш нещодавно сутеніло, як ми вирушили в напрямку Вінниці.

На перевалі були близько 22-ї, і лише покинувши гірське царство, розпрощавшися зі снігом, який було видно навіть вночі (особливо вночі!), вдалося заснути і ще раз, вже крізь сон, осмислити всі пригоди, які з нами трапилися за цей вікенд.

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back To Top